Днями в угорському місті Могач пройшов щорічний фестиваль проводів зими – Бушояраш (Mohacsi Busojárás, або “Жалобна хода в Могачі”). Це древній язичницький звичай, з 2013 року належить до гунґарікумів (захищене законом угорське культурне надбання), і з 2009 року входить у список всесвітнього культурного спадку ЮНЕСКО.
Був період, коли з цим святкуванням активно боролися церква, потім радянські власті, але, як відомо, глибоко історичні речі так легко не викорінити – традицію святкування Бушояраша потаємно передавали з сім’ї в сім’ю, і таки за останні два десятиріччя відродили повністю. Нині це величезна щорічна атракційна хода, що проганяє з Угорщини зиму, – пише блогерка Інга Деяк.
Мистецтвознавці стверджують, що цей звичай принесли в Могач хорвати, з Боснії. Антал Енглерт, народний мистецтвознавець, розповідає, що в основі святкування лежить дуже гарна легенда. Турецькі завойовники розлучили місцевих боснійських переселенців, закоханих юнака і дівчину: дівчину забрали, хлопцю з родиною вдалося врятуватися. Але хлопець повертається: за допомогою дідуся він та інші чоловіки родини однієї холодної ночі нападають на військо, лякають солдатів, і повертають кохану.
Дата Бушоярашу не фіксована, вона визначається першою повнею після весняного рівнодення. Це завжди період фестивалів (або ж “форшонґів” – щось середнє між Масляною і Венеційським карнавалом), святковий час прощання з зимою напередодні великого посту, зустрічі весни, ворожіння на плодючість та урожайність року. Цього року Бушояраш поховав зиму в труні 8-13 лютого.
За два тижні до Бушоярашу тут зупиняється життя. Все місто завмирає в підготовці до свята. Дітям дозволено не ходити до школи, тільки одне прохання: нехай малюк бере участь у ході, нехай танцює, співає, нехай належно вдягнеться. Школи та садочки планово ведуть малюків на цю ходу.
“Костюм могачського бушо незмінний з давніх пір – це вивернута хутром коротка овеча шуба, білі льняні штани (пишуть, що підбиті соломою, не дуже розумію як це, хіба поїду й роздягну якогось бушо :-)), кольорові плетені з овечої шерсті панчохи, бочкори і найголовніше – традиційна маска, виготовлена і розфарбована за давніми звичаями”, – пише Інга.
До речі, кожна маска виключно унікальна і індивідуальна, в місті чимало майстрів, які виготовляють їх далеко не перший рік і не одне покоління. Майстри розповідають, що маска може усміхатися, але головне в її виготовленні – чи буде вона лякати, чи ні. “Людина, коли вистругує з дерева собі маску, то вкладає в неї свої страхи, – розповідає майстер. – Маска – це наповнений вірою культовий предмет. І людина, яка її вдягає, начебто здобуває силу подолати свій страх, ворогів, холод, в тому числі і зиму. І вивільняє місце для тепла і весни. Бушо – це добра душа, яка нас береже. Людина, яка вдягла маску бушо, почуває себе неймовірно всемогутньою. Така людина знає, як це – бути щасливим”, – говориь далі майстер Антал Енглерт.
Крім бушо в ході ще є янкелі, роль яких полягає у тому, аби тримати подалі глядачів, особливо дітей. Попелом, борошном, тепер тільки тирсою або ганчір’ям наповнені їхні матерчаті мішки, якими вони лупкають усіх підряд.
Ще є просто маскарадна масовка – жінки з закритими обличчями чи масках, також вдягнуті у весільних женихів та сватів чоловіки. Хода гудить, калатає, тріщить, шумить, йде від хати до хати, проводить обряди, приймає дари у вигляді їжі та алкоголю.
Хода, лякаючи туристів та заграючи з жінками, везе на возі символічну труну, на якій написано “Зима- 2014-2015” і прямує до річки. Бушо спускають труну на воду і пускають її плисти.
