Мало хто дійсно вміє говорити «ні». Адже “ні” – це територія, де я більше не готовий рухати свою межу. А співіснування з людьми (в родині, дитячому садку, класі, таборі, ВНЗ, на роботі) передбачає компроміси, тобто – безперервні зрушення цієї самої межі в невідомому напрямку.
Вважається, що поступатися добре. Входити в чуже становище – правильно. На всіх мовах є аналог нашого вислову «Увійди в моє становище».
«Тобі що, шкода?», «поступися, ти ж дівчинка», «поступися, ти ж хлопчик», «поступися, ти ж старший», «поступися, ти ж розумніший», «Бог велів ділитися»…
Почули свої знайомі голоси? Людині середнього віку (і старшій) зазвичай дуже легко вдається поступатися: пройдено багаторічний тренінг. Гірше інше: незрозуміло, де межа. Скільки разів потрібно поступитися? Скільки разів поділитися? Скільки (разів) дати в борг? Коли попросити гроші назад? Як це зробити, щоб ніхто не образився?
Світ, де люди не вміють відмовляти, народжує паразитів і божевільних. Паразити продовжують просити і просити, божевільні продовжують давати і давати. Одні вічно погоджуються ділитися, рухаються, пропускають вперед, дають в борг, дарують час, закривають очі на крадіжку або зради.
Інші звикають просити нескінченно, сидять на чужому стільці, беруть чужі речі і чужу їжу, і чекають добавки, дзвінко б’ючи ложкою по мисці. Ви, напевно, здивуєтеся, якщо я скажу, що все це – одні й ті ж люди. Відсутність своєчасного «ні» спантеличує всіх: і тих, хто уникає відмовляти, і тих, хто звикає брати зайве.
Якщо згадати, що в природі все гармонійно взаємопов’язане, то ясно, що гомеостаз одного разу ставить того, хто вічно дає, перед необхідністю починати брати назад: інакше помреш. Що робити, якщо у тебе так багато брали, а ти так багато погоджувався, що нічого не залишилося? Грабувати награбоване, звичайно. Паразити і божевільні весь час міняються ролями.
Сьогодні я віддавав своє, соромлячись сказати «ні», завтра я ж візьму чуже тому, що «це нормально». Адже нормою прийнято вважати все що завгодно, якщо воно …середньостатистичне. «Я дав тобі в борг місяць тому або виконав твою роботу у вихідний, тому у мене з’явилося «моральне право» не доробляти свою роботу, скинувши тебе. Ах, я тебе не попередив? Ти теж…”.
Світ без кордонів – світ психопатів. «Ні» протвережує: з’являється межа. Один вирішує: «досить», і навіть наважується сказати це вголос. «Ні, – каже він, – п’ятнадцятого печенька (вісімнадцятий раз в борг) не буде». Той, кому це адресовано, думає: і правда, доведеться встати і піти за печеньком самому (вийти, нарешті, на роботу). Один вчиться відмовляти, інший навчається щось робити сам. І обидва вони тепер знають, що межа існує. І обом від цього краще.
За матеріалами www.abcfact.ru
