«Прибери пня, дай йому ім’я — із нього буде чоловік», – говорить записане в XIX столітті українське прислів’я.
Серед болгар існувала страшне прокляття: «Щоб йому імені не знайшлося», а на північному заході Польщі записано вираз «стерти ім’я», що означає – «померти».
Ім’я у слов’ян вважалося важливим фактором у житті людини і його сім’ї, тому в народних традиціях вибір імені оточене численними правилами. Вони зберігалися протягом століть, навіть коли християнство пустило у слов’ян глибоке коріння.
Серед звичаїв зустрічаються і характерні для одного народу, і загальні для всіх. Наприклад, повсюдно відомий заборону давати дитині ім’я злодія, боягуза, п’яниці, недоумкуватого і так далі.
«Без імені дитина – чортеня»
Таке російське повір’я Володимир Даль записав ще в середині XIX століття. Подібне переконання було поширене дуже широко, тому часто ім’я новонародженому давали до хрещення, навіть якщо воно було тимчасовим і дитина носила його тільки до хрестильне обряду. Такий звичай був, наприклад, у сербів, які могли дати тимчасове ім’я пестливе, або, навпаки, відлякує смерть і хвороба ім’я-оберіг.
Традиція давати ім’я до хрещення відома і в деяких частинах України. Прийнявши пологи, повитуха йшла до місцевого попа дізнатися ім’я новонародженого, і потім його зберігали при хрещенні.
З «неправильним» ім’ям діти будуть погано рости.
Звичайною практикою було називати малюка по святцях. Однак в особливих ситуаціях або в силу місцевої традиції від нього могли відступати.
Дата народження, сімейна історія, жива і померла рідня, плани на майбутнє, наявність братів і сестер – на вибір імені впливало безліч чинників. І на будь-яке правило було інше, яке йому суперечило.
Не завжди можна було назвати малюка на честь святого, свято якого передував його появи на світло. У південно-польських, українських та сербських землях вважалося, що тоді дитина не буде рости, а ось якщо вибрати ім’я на честь одного з святих, чия пам’ять святкувалася в дні, наступні за народженням, то дитина буде добре рости і міцніти.
Не можна називати на честь живих родичів
Назвати дитину на честь родича – традиція повсюдна, але і тут були свої правила. Наприклад, майже всюди заборонялося давати малюкові ім’я живого старшого родича, будь то дід, батько або брат.
Вважалося, що тоді один з тезок помре, а слідом за ним і другий. За старими повір’ями, «двійники» не могли жити одне без одного, будь то тезки, близнюки або навіть люди, що народилися в один день або місяць (тому їх імена теж не можна використовувати).
А ось в честь померлих діда чи баби називали дуже часто, особливо першу дитину. Сина могли назвати на честь батька, якщо малюк народився після його смерті.
Але при цьому не слід називати дитину ім’ям померлого брата чи сестри, щоб трагедія не повторилася.
При нареченні в честь старшого родича могли слідувати особливому порядку. На Русі першого сина називали ім’ям діда по батькові, другого – діда по матері, третього – в честь батька. Дівчаткам давали імена бабусь і матері в такому ж порядку.
У Славонії (історична область на сході Хорватії) дитину могли назвати на честь кума або куми, діда чи баби, останнього померлого члена сім’ї, або навіть дівчинку – в честь сестри, що вийшла заміж і яка як би «померла» для своєї родини.
Ім’я могло повернути дитину до життя
Хворих дітей перейменовували, щоб хвороба від них «відчепилися», не знайшла.
Перешкодити нечистій силі «навести сказу» можна було, приховавши ім’я: якщо чаклунка не знає, як назвали малюка, то не зможе йому нашкодити.
Ім’я могло навіть повернути дитину до життя. Вчені записали такий український обряд: якщо дитина народжувалася мертвою або дуже слабким, повитуха кричала йому в його вухо різні імена, чоловічі хлопчикові і жіночі дівчинці.
Якщо дитина оживав, то йому давали то ім’я, на якому він прийшов до тями.
7 способів перехитрити смерть
Від святців відступали в першу чергу тоді, коли в родині діти часто вмирали в дитинстві, і було потрібно обдурити смерть, хвороби і нечисту силу.
У південних слов’ян батьки могли довго не давати дитині імені і називати його просто «дівчинка» або «хлопчик». Вважалося, що якщо імені немає, то смерть не зможе знайти малюка.
Інший спосіб обдурити смерть – вселити їй, що народився не дитина, а звір або чортеня, дати малюку захисне ім’я. Наприклад, серби могли називати хлопчика «Вук», що означає «вовк».
Інша група захисних імен пов’язана з ідеєю знахідки або покупки. Смерть повинна була повірити, що дитина не народилася в цьому будинку, а була підібрана або куплена (звідси пішли такі імена, як Найда або Найден).
Смерть забирає живих і, щоб не привертати її увагу, серби могли називати новонародженого Мртвак, тобто «Мертвий».
Дитину могли якийсь час називати не його справжнім ім’ям, даним при хрещенні, а чужим. Цей звичай добре відомий серед південних слов’ян. При цьому хлопчика могли кликати жіночим ім’ям, а дівчинку – чоловічим. І навіть дитину, яка народилася в християнській родині, – мусульманським.
Ім’я могли приховувати кілька років (у сербів) або до обряду хрещення (у болгар). У Косово дітей іноді називали на честь найстарішої людини в окрузі, щоб новонароджений жив так само довго.
Проводили «зупиняючий» обряд
Часом вимагалося вирішити іншу проблему: зупинити народження дітей однієї статі або народження дітей взагалі.
В такому випадку вдавалися до так званих «зупиняючих» імен: Стана, Станімірка, Стоян і так далі.
У деяких народів вважалося, що подібне ім’я може зупинити смерть дітей в сім’ї. Для цього серби також проводили особливий обряд, всі учасники якого носили «зупиняючі» імена. Ці ж люди брали участь в нареченні немовляти,
ткали йому пелюшку, до них же зверталися і для лікування малюка.
Якщо у жінки народжувалися самі дівчатка, вона могла дати новонародженої своє ім’я. Вважалося, що тоді у неї нарешті народиться хлопчик. Те ж саме – і з хлопчиками: сина могли назвати ім’ям живого батька, щоб наступна дитина була дівчинкою.
Приховували хресне ім’я
Звичай подвійного іменування користувався популярністю не тільки у давньоруських князів. Володимир Даль свідчить, що в ряді губерній Російської імперії хресне ім’я трималося в таємниці, а батьки і всі інші звали дитину іншим, даними «за звичаєм».
